Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш
Власне, йому не подобались ані вісімнадцяти-, ані тридцятилітні. Він не належав до тієї категорії молодих і хтивих, котрі чіпляли собі партнерок для тантри при свічках на завішаній індійськими покривалами квартирі, – він знав, як печально може скінчитися цей шлях. Це було дорогою гріха – хоч як він намагався ігнорувати православний, моралістський контекст цього слова.
Йому подобалися зрілі стосунки.
Такі стосунки, де всі рожеві шмарклі, весь юнацький слизець ніжностей було вичерпано. Де залишалися справжні особистості – зрілі, сформовані. Жінки під сорок. Самотні, з розлученням за спиною – аби не вдови.
У давніх трактатах говорилося, що той, хто бере собі за дружину вдову, падає на саме дно суспільства.
Щоправда, схоже писалось і про тих, хто кохається в розлучених, але він завше робив поправку на наш вік – вік Калі. Залізний вік, вік чвар і розбрату. Вік, коли навіть убивство – убивство тварин – у принципі, могло бути виправданим.
Що вже казати про захист самотніх дружин бізнесменів, котрі проміняли своїх вірних супутниць на роботу, друзів і дівчаток більш юного віку й більш демократичного характеру. Ці втомлені склом і бетоном, нескінченним шопінгом і салонами краси лебедиці як єдину розраду мали пару годин у його затишній, сповненій фен-шую йога-студії, коли ввечері можна було як слід розтягнути задерев’янілі м’язи, під звуки японської сякухаті[21] (з якою Батя часом полюбляв погратися в найекстраваґантніші моменти тренування) ввійти у глибокий шпагат чи дганурасану,[22] врешті, коли буде випущено пару дня, всі стреси, нерви, усі негативні емоції, видихнути з полегшенням, поринувши в напівсон у позі мерця. Лежачи на своїх дорогих європейських килимках для йоги, розслабляючись на твердих, підігрітих кахлях підлоги, вони вдихали запах аромалампи, прислухалися до хрипкого завивання бамбукової флейти і відчували, як стають причетними до високої, загадкової культури духу, в якій чоловіки – худі й відречені, сповнені чеснот і мудрості – скручують у жмут довге волосся, натирають тіло попелом, розмальовують чоло сандалом і червоною кункумою та в екстазі зустрічаються з Єдиним.
Батя криво всміхнувся. Цей романтизм – наскільки він видавався привабливим у дні його молодості, коли Батя вперше зустрівся з самотужки зробленими фотокопіями книг Айєнґара та йога Рамачараки. То були деньки, коли, здавалось, ані травинки не ворухнеться в герметично закритому просторі великої країни рад, зусібіч обнесеної залізною стіною, розписаною пентаграмами. Він пив ті книги одним хилом, як, буває, п’є воду пожадливо тигр чи лев, нарешті діставшись до оази в савані. Медитації по вісім годин на палаючу свічку, стійка на голові всупереч порадам остеопата, збиті колінні чашечки внаслідок перших спроб сісти в положення лотоса – цими «духовними» травмами можна було би пишатися, як пишаються ветерани фронтовими ранами. Містики й маги Радянського Союзу – їх була велика сила в ті дні. Треба ж було такому статися, що саме його сонце зійшло високо – вище від інших, сяяло яскравіше. Він не хотів тієї слави – вона постукала до нього сама.
Батя окинув поглядом закурені туманами гори. Третій день він брів південнокримськими перевалами, збиваючи ноги у спортивних сандалях об пісковик півострова. Третій день він не зустрічав ані душі й був цьому радий. Він навчився робити це – навіть у Криму вмів ходити так, аби ніхто йому не допікав у дорозі. Не тому, що боявся бути впізнаним – урешті-решт, він не співак, не відомий кіно-актор, а всього лише йога-тичер, хай на нього й молиться захоплена самопізнанням молодь.
Що він міг їм запропонувати? Що міг їм дати він після років і десятиліть практик, тренувань, після томів трактатів із йоги, що їх він пропустив крізь себе, переклав, прокоментував, надав їм нового дихання? Спершу він був популяризатором, потім – інтерпретатором. Ким став він тепер? Духовидцем? Пророком нової епохи? Ери просвітлення на бетоні, урбан-йоги, трип-хоп-віньяси,[23] яка допомагає тобі вислизнути з мацаків Матриці? Його імідж формував себе сам, він нічого не докладав до цього, можливо, хіба що тримався осторонь преси, чим тільки підігрівав інтерес до своєї персони. Загадковий, з вицвілими блакитними очима, він з-під лоба дивився в об’єктив то на вершині світу Евересті, то в джунглях Бірми чи Камбоджі, то у кратері вулкана на Гаваях. Неголений, з талісманами на шиї, в намисті з іклів хижаків, із пругами на прокачаних грудях – під баобабом у серці Африки чи серед боліт і лісів Амазонки, у косому промінні буддійських храмів Шрі-Ланки чи в затінку пагод монастирів Китаю він похмуро, відречено й безкомпромісно пронизував поглядом глядача з висококласних світлин, яким було би не соромно з’явитися й на сторінках журналу «Нешнл Джіоґрефік». Усміхаючись на камеру з морозивом у руках під сорокаметровою скульптурою Шиви в Мурудешварі, він передавав послання миру, спокою і здорової самоіронії підліткам-відчайдухам, котрі передчасно прирекли себе на нидіння біля офісних моніторів заради кар’єри та успіху, звертався до всіх молодих людей, поглинутих соціальними мережами, отруєних фастфудом і непритомних від ненастанного впливу зомбоящика, пропаганди у медіа і порнографії консьюмеризму, що спарювався з розумом споживача на кожній рекламній вивісці: «Давай ще, ще, ще!»
Він грався – грав у ці ігри зі стилем та образом, грав у цю революцію свідомості ненав’язливо, аби це не стало сприйматися ним же самим усерйоз. Він гомерично реготав на своїх семінарах, підштрикував молоденьких дівчаток, які очікували зустріти в ньому ґуру, просив зробити простіше обличчя обізнаних йогів, які нарешті нашкребли грошенят, аби поїхати з ним на ретріт до Таїланду, сидів вечорами в кальян-барах у колі наближених учнів, ділячись байками про езотеричні вісімдесяті, закриті лабораторії та доморощених екстрасенсів. Він мав їм що розказати – знав Юру Кривоногова[24] і Толіка Кашпіровського,[25] їв баранячий кюр з калмицькими ламами і пив горілку на гадюці з московськими попами; нюхав кокаїн із депутатами і ковтав ЛСД із протоєреями – подібних історій в його арсеналі було не злічити.
Він був дотепним і цинічним, з особливим гумором віднаходив відповіді на найкаверзніші запитання. Коли в нього запитували, чому він, практикуючий йог, їсть м’ясо, він віджартовувався історією про Каїна та Авеля, мовляв, Господь, не прийнявши жертви у Каїна, довів, що Він – не вегетаріанець.
Люди довкола нього – здебільшого зовсім іще молоді хлопці та дівчата, – чого гріха таїти, полюбляли все це: полюбляли життя в мандрівках від семінару до семінару,
